І ось ми, разом із принцесою та її провідником, майже підійшли до фіналу казки. Вони стояли в мішкуватому одязі жебраків, у капюшонах, з клунками за плечима та посохами в руках, перед Драконовою горою. А принцеса все думала: як-то тепер зустріне її Дракон?
Можливо, він розгнівається та спалить її вогнем. Можливо, він прожене її геть, адже вона вже одного разу з власної волі втекла з вежі. А може, він просто не впізнає її? Колись вона була вдягнена у рожевий мережаний шовк, убрана в золоті прикраси. А тепер – жебрачка жебрачкою.
Так стояла принцеса перед горою, і не могла зважитися розпочати підніматися нею до самої вежі.
- Давай зачекаємо до ранку. – сказала вона своєму провідникові.
- Чого ж? – відповів той. – Тут, серед каміння, є заросла стежка. Якщо ми зараз знайдемо її, то зможемо пройти тут при місяці.
- Ні, я не піду сьогодні. – відповіла принцеса.
- Я не маю стільки часу, щоб чекати з тобою тут до ранку. – вперся провідник.
- Тоді повертайся назад, а я буду чекати до ранку сама. – сказала принцеса. В неї не викликав довіри цей скритний та хитрий дядько з пронизливим поглядом. Щось було у ньому небезпечне. Навіть зі спини було видно, що чоловік він дужий.
- Слухай, дівчино, - сказав провідник. – Все-то ти приховуєш, але я не гірше від тебе знаю, чия ото вежа маячить в нас над головою. Ану, розповідай мені правду, чому ти туди йдеш, і чому ти боїшся продовжувати свій шлях?
- Що ж поробиш, довелося довіритися провідникові та розповідати правду. Принцеса розповіла, як жила вона в Дракона, як за нею прийшов батько, як вона відвернула військо від драконових скарбів, і що було потім. Розповіла, як вирішила спробувати повернутися назад. Як стала мандрівницею, і як драконові казки допомагали їй долати шлях.
Провідник мовчки вислухав її, тільки очі виблискували. Тим часом зійшов місяць уповні. Гори та скелі залило срібним світлом, і все навкруги набуло дивовижного, казкового вигляду.
- Коли я гроші задарма брав та до кінця дороги не довів? Чого сидимо? – підштовхнув він принцесу.
- Ти вважаєш, що все-таки варто? – казала дівчина, спотикаючись.
- Варто. – коротко відповів провідник та міцно потягнув її за собою.
Тиша стояла біля стін Драконового палацу. Він здавався неприступним, але стежкою можна було піднятися до воріт. Принцеса довго стукала у ворота, звала, просила її впустити. Але ніщо не порушило мертвої тиші чертогу. Принцеса стала, обдираючи руки, бігати біля стіни, шукаючи іншого входу, але сама знала, що в цій твердині його не знайти. Раптово ворота розчинилися самі, зі скрипом та грюкотом. Принцеса так і завмерла на місці. Але ніхто не вийшов.
- Не входь, бо, якщо Дракон помітить чужу людину, він спалить. тебе – сказала вона провідникові, і сама вирушила назустріч долі. Чертог всередині був такий самий сріблястий, темний та холодний, як і зовні. Вона запалила факела.
Принцеса йшла високими коридорами, величезними сходами, порожніми залами. Вона гукала, але відповіді не було. Тепер вона рада була б почути найлютіший рев, а не цю тишу. Що сталося з Драконом за ці три роки? Може, сюди приходили лицарі? Вона піднялася у свою колишню кімнату, але там було порожньо. Речі її зникли.
Так довго блукала принцеса, аж поки, знесилена, вона не впала на каміння та не заплакала гіркими сльозами. Вона побачила у воротах вогник – це провідник розпалив факел.
- Підемо назад. – сказала вона, коли нарешті вийшла назовні.
- Я не можу. – відповів той. - Я назад не наймався тебе водити. Все не так просто.
- Ти що, не розумієш? – закричала принцеса. – Насправді мені ніде не було так добре, як тут! Тепер я зрозуміла, що б сама лишилася тут назавжди!
- Ну, так і лишайся. – сказав провідник, і навіть якась мудрість пролунала в його голосі.
- Але тут більше немає Дракона. Я хочу до Дракона! До чого мені сама порожня вежа!
- До хижака?! – здивувався дядько.
- Цей Дракон найрозумніший, наймудріший, найсильніший! – викрикнула принцеса. - Але його тут більше немає. Все надто пізно. Веди мене назад!
Провідник раптом повернувся та, перестрибуючи через каміння, кинувся бігти геть від вежі. Дівчина – за ним.
- Не кидай мене тут саму! – прохала принцеса.
Провідник зупинився на краю урвища та скинув під ноги торбинку, де лежали його гроші. Він розвернувся, і принцеса жахнулася, побачивши його обличчя. А наступної миті провідник з розгону скочив у провалля! Тільки принцеса його й бачила.
О, господи! – скричала вона та підбігла до краю.
Назустріч їй вдарив сніп світла! У проваллі розвернув міцні крила могутній Дракон із палаючими очима! Його вогняне дихання на секунду із шипінням висушило гірський струмок. Ще мить – і велетенська фігура, освітлена срібним місяцем, зависла над горами, як колись...
Ну, що вам ще сказати? Ви вже зрозуміли, що місяць, коли Дракон перебував людиною, якраз скінчився тієї пори, і що принцеса не впізнала його в подобі жебрака.
Ні, Дракон і на цей раз не став їсти принцесу. І жили вони довго і щасливо.
Ви спитаєте, звідки мені вся ця історія стала відома? Адже нікого не було тоді поруч, у безлюдних горах. Ну, я все-таки мандрівна казкарка. А мандрівні казкарки, ой, не такі прості, як на перший погляд здається. Хтозна, хто вони насправді, та куди прокладають свій шлях…
Марія Корольова
Tweet
Короткі повчальні казки для дітей українською мовою
Чарівна казка про дракона та принцесу (майже закінчення)
О. Шелепало «Чарівні таблетки» - авторська казка
Психологічна казка про призначення «Чарівний клубочок». Частина 1
"Годинник на вежі" О. Шелепало - авторська казка, частина третя "Захоплення влади"