І ось ми, разом із принцесою та її провідником, майже підійшли до фіналу казки. Вони стояли в мішкуватому одязі жебраків, у капюшонах, з клунками за плечима та посохами в руках, перед Драконовою горою. А принцеса все думала: як-то тепер зустріне її Дракон?
Можливо, він розгнівається та спалить її вогнем. Можливо, він прожене її геть, адже вона вже одного разу з власної волі втекла з вежі. А може, він просто не впізнає її? Колись вона була вдягнена у рожевий мережаний шовк, убрана в золоті прикраси. А тепер – жебрачка жебрачкою.
Так стояла принцеса перед горою, і не могла зважитися розпочати підніматися нею до самої вежі.
- Давай зачекаємо до ранку. – сказала вона своєму провідникові.
- Чого ж? – відповів той. – Тут, серед каміння, є заросла стежка. Якщо ми зараз знайдемо її, то зможемо пройти тут при місяці.
- Ні, я не піду сьогодні. – відповіла принцеса.
- Я не маю стільки часу, щоб чекати з тобою тут до ранку. – вперся провідник.
- Тоді повертайся назад, а я буду чекати до ранку сама. – сказала принцеса. В неї не викликав довіри цей скритний та хитрий дядько з пронизливим поглядом. Щось було у ньому небезпечне. Навіть зі спини було видно, що чоловік він дужий.
- Слухай, дівчино, - сказав провідник. – Все-то ти приховуєш, але я не гірше від тебе знаю, чия ото вежа маячить в нас над головою. Ану, розповідай мені правду, чому ти туди йдеш, і чому ти боїшся продовжувати свій шлях?
- Що ж поробиш, довелося довіритися провідникові та розповідати правду. Принцеса розповіла, як жила вона в Дракона, як за нею прийшов батько, як вона відвернула військо від драконових скарбів, і що було потім. Розповіла, як вирішила спробувати повернутися назад. Як стала мандрівницею, і як драконові казки допомагали їй долати шлях.
Провідник мовчки вислухав її, тільки очі виблискували. Тим часом зійшов місяць уповні. Гори та скелі залило срібним світлом, і все навкруги набуло дивовижного, казкового вигляду.
- Коли я гроші задарма брав та до кінця дороги не довів? Чого сидимо? – підштовхнув він принцесу.
- Ти вважаєш, що все-таки варто? – казала дівчина, спотикаючись.
- Варто. – коротко відповів провідник та міцно потягнув її за собою.
Тиша стояла біля стін Драконового палацу. Він здавався неприступним, але стежкою можна було піднятися до воріт. Принцеса довго стукала у ворота, звала, просила її впустити. Але ніщо не порушило мертвої тиші чертогу. Принцеса стала, обдираючи руки, бігати біля стіни, шукаючи іншого входу, але сама знала, що в цій твердині його не знайти. Раптово ворота розчинилися самі, зі скрипом та грюкотом. Принцеса так і завмерла на місці. Але ніхто не вийшов.
- Не входь, бо, якщо Дракон помітить чужу людину, він спалить. тебе – сказала вона провідникові, і сама вирушила назустріч долі. Чертог всередині був такий самий сріблястий, темний та холодний, як і зовні. Вона запалила факела.
Принцеса йшла високими коридорами, величезними сходами, порожніми залами. Вона гукала, але відповіді не було. Тепер вона рада була б почути найлютіший рев, а не цю тишу. Що сталося з Драконом за ці три роки? Може, сюди приходили лицарі? Вона піднялася у свою колишню кімнату, але там було порожньо. Речі її зникли.
Так довго блукала принцеса, аж поки, знесилена, вона не впала на каміння та не заплакала гіркими сльозами. Вона побачила у воротах вогник – це провідник розпалив факел.
- Підемо назад. – сказала вона, коли нарешті вийшла назовні.
- Я не можу. – відповів той. - Я назад не наймався тебе водити. Все не так просто.
- Ти що, не розумієш? – закричала принцеса. – Насправді мені ніде не було так добре, як тут! Тепер я зрозуміла, що б сама лишилася тут назавжди!
- Ну, так і лишайся. – сказав провідник, і навіть якась мудрість пролунала в його голосі.
- Але тут більше немає Дракона. Я хочу до Дракона! До чого мені сама порожня вежа!
- До хижака?! – здивувався дядько.
- Цей Дракон найрозумніший, наймудріший, найсильніший! – викрикнула принцеса. - Але його тут більше немає. Все надто пізно. Веди мене назад!
Провідник раптом повернувся та, перестрибуючи через каміння, кинувся бігти геть від вежі. Дівчина – за ним.
- Не кидай мене тут саму! – прохала принцеса.
Провідник зупинився на краю урвища та скинув під ноги торбинку, де лежали його гроші. Він розвернувся, і принцеса жахнулася, побачивши його обличчя. А наступної миті провідник з розгону скочив у провалля! Тільки принцеса його й бачила.
О, господи! – скричала вона та підбігла до краю.
Назустріч їй вдарив сніп світла! У проваллі розвернув міцні крила могутній Дракон із палаючими очима! Його вогняне дихання на секунду із шипінням висушило гірський струмок. Ще мить – і велетенська фігура, освітлена срібним місяцем, зависла над горами, як колись...
Ну, що вам ще сказати? Ви вже зрозуміли, що місяць, коли Дракон перебував людиною, якраз скінчився тієї пори, і що принцеса не впізнала його в подобі жебрака.
Ні, Дракон і на цей раз не став їсти принцесу. І жили вони довго і щасливо.
Ви спитаєте, звідки мені вся ця історія стала відома? Адже нікого не було тоді поруч, у безлюдних горах. Ну, я все-таки мандрівна казкарка. А мандрівні казкарки, ой, не такі прості, як на перший погляд здається. Хтозна, хто вони насправді, та куди прокладають свій шлях…
Марія Корольова
Tweet
"Годинник на вежі" О. Шелепало - авторська казка, частина друга "Таємниця чарівного годинника"
"Годинник на вежі" О. Шелепало - авторська казка, частина четверта "Звільнення з полону"
Чарівна казка про дракона та принцесу
Авторська українська казка «Щастя Рози». Частина 1 «Сумна дівчинка»
"Годинник на вежі" О. Шелепало - авторська казка, частина третя "Захоплення влади"