Від самого ранку йшов дощ. Батьки ще вчора поїхали в село, друзі, чомусь не заходили, а різні ігри вже так набридли, що далі нікуди. Тож сидячи на підлозі, Едик другу годину складав з конструктора корабель і другу годину в нього нічого не виходило. Врешті покинув це заняття і пішов на кухню. Хотів налити собі компоту, але банка з вишнями вирвалася з рук і розлетілася на друзки.
Настрій упав остаточно. Та саме в цей час задзвонив телефон:
- Це учень третього класу Едик Величко? - почув у трубці.
- Так, - відповів хлопчик.
- Працює дистанційний індикатор настрою, - продовжував голос.
- У твоїй квартирі зареєстровано критичні величини: десять балів нудьги і вісім одиниць невезіння. Чекай нашого агента...
Едик ошелешено подивився на телефон, потім сів на диван і спробував зосередитись.
В цей час у коридорі пролунав дзвінок, і він поспішив до дверей. А за порогом побачив усміхненого хлопця років дев’яти.
- Мене звуть Костиком, - представився той, - прибув за терміновим викликом.
- Але я нікого не викликав, - здивувався Едик.
- Це не має значення. Дозволиш увійти? - і не чекаючи згоди, переступив поріг.
Збитий з пантелику несподіваним вторгненням, Едик лише кліпав очима.
- О, я вже знаю, що ми будемо робити, - ще в коридорі мовив хлопець. - Приберемо в квартирі. Згода?
Едикові не хотілося що-небудь робити, але Костик вже закотив рукави, і відмовлятися було пізно. За якийсь час підлога, меблі і навіть посуд блищали, немов новенькі.
- Тепер можна й погуляти, - задоволено потер руки гість.
- Але ж там дощ.
- Хіба це дощ? Легенька мряка.
Едик тепер уже легше піддавався настроєві нового товариша і рушив за ним у двір.
- Вперед! - весело вигукнув Костик, підставляючи обличчя дощеві.
- Куди? - запитав Едик.
- На вокзал, - хитро посміхнувся Костик, - зустрічати твоїх батьків.
Підозріливо зиркаючи на товариша, Едик швидко крокував поруч. Та, врешті, не втримався.
- Звідки ти так багато про мене знаєш?
- Ми все знаємо.
- Ми?!
- Авжеж. Ми - це служба доброго настрою... Наші індикатори приймають хвилі радості і суму з усього міста. А потім підключаємось до роботи ми, агенти... Це так цікаво. Та й у самого все ліпше виходить, коли іншим допомагаєш. Я агент 018, і працюю зовсім недавно.
- Але...
- Хочеш спитати, як я дізнався про батьків? Дуже просто, у тебе на календарі записано. Мабуть для пам’яті.
- А я б так зумів? - несподівано вихопилося у Едика.
- Звичайно.
- Але як вас знайти?
- Ми самі тебе розшукаємо, - запевнив Костик. - А тепер зайди в магазин і купи квітів...
Хвилин за десять по тому хлопчики прийшли на вокзал.
- Мамо, тату! - кинувся до батьків Едик. - А ми вас зустрічати прийшли.
- Спасибі, хлопчику. - пригорнула його до себе мама. - Ти сьогодні такий уважний. Тільки хто це - ми?
- Ми з Костиком. - Едик озирнувся, але Костика ніде не було. - Він же щойно... Ми разом...
Удома батькам знову довелося дивуватися.
- Ти справжній лицар, Едику, - похвалив тато. - Так гарно прибрав. Допоміг мамі.
Але той ніяково опустив голову, пішов у свою кімнату і знову взявся за так і не складений корабель.
Ще не встиг закінчити його, як у відхилену кватирку влетів паперовий літачок. Едик підняв його.
Еге, тут же щось написано!
“Довідка. - почав читати хлопчик. - Дана учневі третього класу Величкові Едику в тому, що він зарахований до Служби доброго настрою агентом 019”.
Тепер Едик вже не сумнівався в своїх силах. Відчував, що зможе виконати будь-яке завдання Служби.
Ось тільки б дочекатися першого виклику...
Зв’язатися з автором казки Ви можете за тел. 096-395-87-03 або по електронній пошті shelepalo_oleg@ukr.net
Tweet
Чарівна казка про Дракона та принцесу (кінець)
Психологічна казка про призначення «Чарівний клубочок» Частина 2
"Годинник на вежі" О. Шелепало - авторська казка, частина п’ята "На штурм вежі"
Психологічна казка про призначення «Чарівний клубочок». Частина 1